Людмила Самолеліс — голова Асоціації медичних сестер Полтавської області, заступниця директора з післядипломної освіти Фахового медико-фармацевтичного коледжу ПДМУ. Майже пів століття вона віддала психіатричній медицині, пройшовши шлях від медсестри до керівниці медсестринської служби. Напередодні Всесвітнього дня медичної сестри ми говоримо з нею про силу, емпатію, віру в людей і поклик служити.
— Пані Людмило, чому Ви обрали медицину?
Бо з дитинства мріяла бути медиком. Після восьмого класу вступила до Полтавського медичного училища, а потім за направленням — у Полтавську обласну клінічну психіатричну лікарню ім. О.Ф. Мальцева. І залишилася там на 42 роки. Працювала у жіночому та чоловічому відділеннях, з 1995 року — головна медсестра, згодом — заступниця головного лікаря.
— Психіатрія — дуже особлива сфера. Що допомогло втриматися?
Любов до людей і щире бажання допомагати. У цій сфері без емпатії — ніяк. Психіатричні пацієнти — особливі, вразливі, часто самотні. Працювати з ними — великий виклик.
— Пригадуєте особливі випадки з практики?
Так. Тоді до нас часто надходили жінки з післяпологовими психозами. Коли я сама завагітніла, дуже боялася захворіти й потрапити до наглядової палати — надто багато всього бачила. Пригадується випадок з інтелігентною жінкою, яка через хворобу вживала лайку, а згодом дякувала мені за те, що я не відповідала їй агресією. Або інша пацієнтка, якій проводили інсулінотерапію: вона після виходу з інсулінової коми подавилася яйцем. Я тоді вже була вагітна, але встигла врятувати її — буквально витрусила з неї те яйце.
— Що найскладніше в професії медсестри?
Поєднати професіоналізм і людяність. Медсестра має вчасно допомогти, підтримати, заспокоїти. У психіатрії вона ще й виконує роль психолога. А ще — це фізично виснажлива праця.
— Як захистити себе від надмірної емпатії?
Це приходить з роками. Навчаєшся зберігати баланс, щоб не вигоріти.
— Як змінилася професія медсестри за останні десятиліття?
Кардинально. Після пандемії, а особливо під час війни, саме на медичних сестер лягло колосальне навантаження. Вони не лише лікують, а й стають опорою для тих, хто перебуває на межі життя і смерті. Сьогодні медсестра — одна з найважливіших професій у часи війни, на рівні з військовими.
Проте ми стикаємося з гострим дефіцитом кадрів: у світі не вистачає понад 6 мільйонів медсестер, і Україна — серед лідерів за цим сумним показником. Професія залишається надзвичайно складною — як морально, так і фізично. Водночас зарплати — одними з найнижчих у світі. І це глибоко несправедливо.
— Як навчаєте майбутніх медсестер у ФМФК ПДМУ? Чи змінилась підготовка через війну?
Ми навчаємо бути «добрими руками» лікаря і клінічно мислити. Медсестра виконує три функції: залежну (виконання призначень), незалежну (догляд), і взаємозалежну (робота в команді). Під час війни обов’язково додається навчання тактичній медицині, застосування турнікетів, техніці самодопомоги при стресі. На післядипломній освіті на всіх циклах обов’язково навчають невідкладній, тактичній медицині, реабілітації. Також для усіх бажаючих сертифіковані тренери проводять тренінги в Центрі екстреної допомоги.
— Які студенти сьогодні? Чи є мотивація?
Студенти різні. Хтось вступає за порадою батьків чи бабусі й не одразу усвідомлює своє покликання. Хтось мріє працювати в косметології. Але є й ті, хто щиро прагне допомагати, рятувати життя. Вони ще зовсім юні, їм немає й 18-ти, а вже хочуть на практику, не бояться ран, прагнуть знати все з перших днів. Саме такі студенти — з відкритими серцями — дають надію.
— Чи справді в професії переважають дівчата?
Так, бо жінки емоційніші, емпатичні. Але хочеться, щоб більше молоді — незалежно від статі — залишалася в Україні й лікувала своїх. Наше завдання, як старшого покоління, — розпізнати в кожному бажання вчитися й допомогти їм розкритися.
— Якою ви бачите медицину майбутнього?
Профілактичною. Такою, де люди прагнуть бути здоровими, а не лікуватися вже після хвороби. Де турбота про себе починається зі школи. Де медики отримують винагороду не за кількість прийомів, а за здоров’я пацієнтів.
Я бачу медицину, в якій медична сестра — не лише виконавець призначень, а справжній партнер, опора суспільства, провідник до повноцінного життя.
— Ваше слово для студентів, які нині втрачають мотивацію?
Запитайте себе: «Для чого я живу? Хто я?» Якщо хочеш допомагати — допомагай. Якщо важко — знайди того, кому ще важче, і підтримай його. Тоді з’явиться сенс. Медсестра — це не про халат і нафарбовані губи. Це про любов, турботу і життя.
— Що б ви побажали українським медсестрам у Міжнародний день медичної сестри?
Здоров’я — фізичного і ментального. Віри в себе, у ЗСУ, в Перемогу. Пошани — від пацієнтів, колег і держави. Стійкості. І особистого щастя, бо лише щаслива людина здатна по-справжньому допомагати іншим.
Щиро дякуємо Людмилі Самолеліс за глибоку розмову, за відданість професії й турботу про нові покоління. Нехай ваше світло любові до людей надихає майбутніх медичних сестер бути сильними, добрими, щирими, професійними. А всім українським медсестрам — здоров’я, поваги й гідної оцінки від держави. Ви — наш тил і наша надія. Сили вам, радості — і Перемоги, заради якої ми всі тримаємося. Зі святом!
Прес-служба Полтавського державного медичного університету
A Nurse is Hands, Sensitivity and Kindness: Interview with Liudmyla Samolelis on the Occasion of International Nurses Day
Liudmyla Samolelis is the Head of the Association of Nurses of Poltava Region and Deputy Director for Postgraduate Education at the Professional Medical and Pharmaceutical College of PSMU. She has devoted nearly half a century to psychiatric medicine, progressing from a nurse to the head of the nursing service. On the eve of International Nurses Day, we speak with her about strength, empathy, faith in people, and a calling to serve.
— Ms. Liudmyla, why did you choose medicine?
Because I dreamed of becoming a medic since childhood. After eighth grade, I entered Poltava Medical School and then, by assignment, began working at the Poltava Regional Clinical Psychiatric Hospital named after O.F. Maltsev. I stayed there for 42 years. I worked in both women’s and men’s departments, became head nurse in 1995, and later deputy chief physician.
— Psychiatry is a very special field. What helped you stay in it?
Love for people and a sincere desire to help. You can't do this work without empathy. Psychiatric patients are special, vulnerable, often lonely. Working with them is a great challenge.
— Do you recall any special cases from your practice?
Yes. Back then, we often received women with postpartum psychosis. When I became pregnant, I was very afraid of falling ill and ending up in the observation ward — I had seen too much. I remember a case of an intelligent woman who, due to her illness, used foul language, and later thanked me for not responding with aggression. Another patient, who underwent insulin therapy, choked on an egg after coming out of an insulin coma. I was already pregnant at the time, but managed to save her — I literally shook the egg out of her.
— What is the most difficult part of being a nurse?
Combining professionalism and humanity. A nurse must provide timely help, support, and comfort. In psychiatry, a nurse also plays the role of a psychologist. And it’s physically exhausting work.
— How do you protect yourself from excessive empathy?
It comes with experience. You learn to keep a balance, to avoid burnout.
— How has the nursing profession changed in recent decades?
Radically. After the pandemic, and especially during the war, the burden on nurses has been enormous. They not only provide treatment but also become a support for those on the brink of life and death. Today, the nurse is one of the most important professions in wartime — on par with soldiers.
However, we face a severe staffing shortage: globally, there is a deficit of more than 6 million nurses, and Ukraine is among the leaders in this unfortunate statistic. The profession remains extremely demanding — both morally and physically. Meanwhile, salaries are among the lowest in the world. And this is deeply unfair.
— How do you train future nurses at the PMPC of PSMU? Has the war changed your approach?
We train students to be the "good hands" of a doctor and to think clinically. A nurse performs three functions: dependent (executing orders), independent (care), and interdependent (teamwork). During wartime, training in tactical medicine, use of tourniquets, and stress self-help techniques are mandatory. In postgraduate education, every training cycle includes emergency care, tactical medicine, and rehabilitation. Certified trainers also conduct training at the Emergency Care Center for anyone interested.
— What are today’s students like? Do they have motivation?
Students are diverse. Some enroll on the advice of parents or grandparents and do not immediately realize their calling. Some dream of working in cosmetology. But there are also those who truly want to help and save lives. They are very young, not even 18, but eager for practice, unafraid of wounds, and want to learn from day one. These students — with open hearts — give us hope.
— Is it true that the profession is dominated by women?
Yes, because women tend to be more emotional and empathetic. But I hope more young people — regardless of gender — will stay in Ukraine and treat our own. Our task, as the older generation, is to recognize each student's desire to learn and help them grow.
— How do you envision the future of medicine?
Preventive. One where people strive to stay healthy rather than seek treatment after falling ill. Where self-care starts in school. Where medical workers are rewarded not for the number of appointments but for the health of their patients.
I see a future in which the nurse is not just an assistant but a true partner, a pillar of society, a guide to a full life.
— Your advice to students who are losing motivation?
Ask yourself: “Why am I alive? Who am I?” If you want to help — help. If it's hard — find someone, who has it even harder, and support them. Then you’ll find meaning. Being a nurse is not about the uniform or lipstick. It’s about love, care, and life.
— What would you wish Ukrainian nurses on International Nurses Day?
Physical and mental health. Faith in themselves, in the Armed Forces of Ukraine, and in Victory. Respect — from patients, colleagues, and the state. Resilience. And personal happiness, because only a happy person can truly help others.
We sincerely thank Liudmyla Samolelis for this heartfelt conversation, for her dedication to the profession, and her care for future generations. May your light — your love for people — inspire future nurses to be strong, kind, sincere, and professional. And to all Ukrainian nurses — we wish health, respect, and recognition from the state. You are our support and our hope. Strength to you, joy — and Victory, for which we all stand strong. Happy holiday!