Викладачі кафедри українознавства та гуманітарної підготовки (доц. Лещенко Т.О, доц. Шарбенко Т.В., ст.викл. Юфименко В.Г.) 22 жовтня разом зі студентами першокурсниками відзначили 80 років від дня народження Бориса Ілліча Олійника (1935) - українського поета, публіциста, літературознавця, державного і громадського діяча, дійсного члена НАН України, Героя України, секретаря правління Спілки письменників СРСР та України, народного депутат СРСР та України, віце-президента Парламентської асамблеї Ради Європи, голови комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, автора поетичних збірок «Двадцятий вал», «Вибір», «Рух», «Ми знаєм, для чого жить», «Таємна вечеря» та ін.; поем «Дорога», «Доля», «Сиве сонце моє: пам’яті матері», «Трубить трубіж» та ін., (композитори на тексти поета створили низку пісень), лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1983), лауреата Державної премії СРСР (1975), Міжнародної премії імені Г. Сковороди (1994), імені М. Шолохова (2001), премії імені Сосюри (2008).

Студенти 21 групи І курсу медичного факультету вибрали з творчого доробку поета улюблені вірші та прочитали їх. Першою була Тесленко Тетяна з баладою «Пісня про матір», яка своїм щирим виконанням не залишила нікого байдужим у аудиторії. Далі - Кулинич Анастасія з віршем «Відлебеділа ніби мить».З особливим ліризмом прочитала Нехай Діна вірш «Сива ластівка». Бурмістров Дмитро - вірш «Знак». Інтонація його голосу і вірші – все це гармонійно поєднувалося, заплющувало очі і ніби переносило в іншу реальність. Аудиторія занурилася в зовсім інший вимір. До реальності повернув публіку Петричук Сергій із віршем «Над Полтавою літо бабине». Поезія уособлювала легкість, невагомість, іноді осінню меланхолію, але в усьому цьому була краса, яку вклав туди поет. На завершення Телюков Денис прочитав вірш «Хмара» і на мить дозволив аудиторії проникнути в бурхливий, метафоричний, але прекрасний світ поезії.

Ми впевнилися, що цей захід у рамках відзначення ювілеїв видатних діячів української культури кафедри українознавства та гуманітарної підготовки далеко не останній.

Цього ж дня студенти 11 групи І курсу стоматологічного факультету відвідали в камерній залі Полтавської обласної філармонії вечір поезії до 80-річчя Бориса Олійника «Ніхто не забутий…» за участі провідних колективів і солістів філармонії.

ВИБІР

Над штормом, над шабельним зблиском,
Над леготом теплим в житах
Гойдається вічна колиска
Маятником Життя.

Життю - ні кінця, ні начала.
І вічно по колу землі:
Комусь - лебеді від'ячали,
Комусь - ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі
Прикрив ще за крок від межі,
Ввійшовши клітиною ночі
Тихенько: чи жив, чи й не жив?

А інший - на кроки не міряв:
Летів, і гримів, і... згорів,
І люди відкрили в сузір'ях
Зіницю нової зорі.

Коли б загадали: - Хочеш,
Одне лише слово твоє -
І вища - лаврова! - почесть
Чоло твоє обів'є,-

Я б вибрав найвищу почесть:
У чистім і чеснім бою
На чорному мармурі ночі
Зорю записати свою!
ДРУГИЙ РОЗДУМ З ПРИВОДУ...

Ми ціною життя здобулись на права:
Ставить грань поміж чорним та білим.
І відтоді на віру приймаєм слова
Лише ті, що оплачені ділом.

О, ми грамотні вийшли із ратних полів:
Ми читаєм траву й за травою!
А тому нас терзає:
і де ти поліг,
І за що ти наклав головою.

Ми давно переглянули вартість речей,
Розділивши святе і фальшиве.
Нам важливо не тільки:
якої речеш,
А і мислиш якої, важливо.

Ми навчились ловити у проріз повік
На півслові лукавих промовців.
Нам однаково важить:
і що ти повів,
І об чім ти грайливо промовчав.

Так, полеглих не вернеш.
Доконана суть,
У кінцевім рахунку - нещадна.
Але ж очі полеглих солдатів живуть
У суворих орбітах нащадків.

І вони, прозираючи до корінця,
Хочуть знати: а що там, в осерді?
їм не важить, якого ти роду й лиця.
їм важливо: яке в тебе серце.

Ми набачились різних племен і держав.
Знаєм: хто і за що - поіменно.
Нам важливо, звичайно, як древко держать,
Та важливіше - колір знамена.

Ми - широкі душею.
В нас кожен співа
На своїй
у братерському колі.
Ми, буває, прощаєм неточні слова,
Та неточність у слові - ніколи.

Ми навчилися навіть в роковану мить
Чесно долі дивитись у вічі.
Нам неправда ненависна, як антисвіт.
Та півправда - ненависна вдвічі.

Ми поділимо все, що на наших столах.
Бо пізнали і холод, і скруту.
Ми прощаєм нестачу валюти в словах,
Та нещадні, як ти з гендлярем на паях
За слова прикупляєш валюту!
З народом загравать не треба!
Він добре бачить з-під брови
І що ви корчите із себе,
І чим єсте насправді ви!
Народ не візьмеш на макуху.
Він з оддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто по духу - сучий син!

"Мати сіяла сон..."
Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг,
щоб він м’яко – до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж одна – зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно.


-КРИЛО (Поема)
І Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,
гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі хлоп'як через луки.
Запримітив сірому здаля.
Він узяв, як дитину,
на руки
І додому приніс журавля.
Поселив за комодом в куточку.
(Звідти смішно стирчав йому ніс).
Мати вишила журавку сорочку.
Батько кеди з крамниці приніс.
Стало швидко крило заживати.
І, коли відгуляла зима.
Якось вийшов цибато із хати,
Стрепенувся, злетів
Похилився хлоп'як біля ґанку.
Від зажури ще більше змалів...
Коли це вересневого ранку
Повен двір прибуло журавлів!
Вийшов з гурту у кедах цибато
І сказав хлоп'яку:
- Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс.
ІІ
Отак вони й росли, як близнюки.
Навчив журавлик хлопчика літати.
Коли село хилилося до сну,
Вони удвох виходили на луки,
І журавель розповідав малому
Про Африку, про Ніл і піраміди,
Що вельми схожі на стоги тутешні,
Про модно розфарбованих папуг,
Які по-людськи вміють говорити.
І ще про різні дива та дива,
Що і перо журавки не опише!
А потім над селом вони злітали,
І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!
Незчулись, як хлоп'як закінчив школу,
І якось він надвечір у леваду
Прийшов не сам.
І журавель сказав їй:
«Щаслива ти. Достойна в тебе пара.
Я вас обох приймаю. І - люблю».
О, як утрьох їм високо літалось!
І так у світі хороше було!
III
А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ґанки хата.
Добра усякого - аж розпирало
Суцільний мур.
Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.
Дітей у нього не було.
Зате
Мав сад, задушений глухим парканом.
(Той сад здаля минали солов'ї).
Собаки не любили його, страх!
Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,
А де ступав, - там не росла трава...
***
Якось опівночі петляв по луках;
Щось крадене за пазухою ніс.
Аж гульк - з туману виринула з'ява.
То був журавлик.
Він до чоловіка
За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же-людина)...
Зеленим люто засвітились очі:
«Ага, так ось хто вистежив мене?!
То на ж тобі!» - Ціпок зловісно свиснув.
І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.
***
Ішов по луках весело юнак
На зустріч із своїм цибатим братом.
Та зопалу об щось м'яке спіткнувся.
Під ноги глянув - сполотнів, як місяць:
Лежав долілиць мертвий журавель.
Припав до нього
і сахнувся дико,
Коли у мертвім оці журавля,
Як в дзеркалі, своє лице угледів,
Що просто на очах старшо важко:
Одна по одній зморшки проступали,
Кришились зуби, западали щоки, -
І він ставав столітнім, древнім дідом.
А потім щось під серцем обірвалось,
І сич зареготав, як потурнак:
«Уже тобі ніколи не літати!»
Повів незрячим поглядом.
Нараз
Опікся оком об ціпок терновий -
І все до скрику зрозумів. Усе!
IV
Сусіда саме, приховавши кражу,
Уже до сну збиравсь.
Коли це
Примарно тихо прочинились двері,
І хтось нечутно перейшов поріг.
Він придивився - і здерев'янів:
Стояв юнак, сивіший від туману,
З обличчям сірим, як сира земля,
А з правого плеча звисало в нього
Замість руки надламане крило.
Повільно, ніби в напівзабутті,
Він лівою господарю простяг
Ціпок терновий... у крові по лікоть.
«Не я! - завив господар, наче вовк, -
Свят-свят, не я!!!» -
він кинувсь до дверей
І остовпів: як завше,
на колоду
Вони заперті наглухо були.
Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...
Щовечора усі, як є, замки
Перевіряв руками і зубами,
Але щоразу, саме опівночі,
На роковім дванадцятім ударі
Незрима сила прохиляла двері,
І на порозі виростав юнак
З обличчям сірим, як сира земля,
Сивіший від туману.
А з плеча
Замість правиці
важко опадало
Крило.
Повільно, ніби в напівсні,
Лівицею господарю підносив
Ціпок терновий... у крові по лікоть...
Щоночі дядько, як у пастці вовк,
Метався, бився об замки пудові,
Нікого не знаходячи.
І врешті
Зламався, як ціпок... у лікті.
V
Одного дня, обходячи людей,
Поза хатами він прокравсь до суду
І, захлинаючись, шептав:
v«Це я!
Це я... убив.
О, знову він іде
По мене, той...
з крилом замість руки!
Сховайте... А як треба - посадіть.
Та тільки ж не навсправжки,
а для ока.
Мо', пересиджу, доки т о й... забуде!»
***
Старий суддя замислено дививсь
Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.
У нагородній планці ордени
На піджачку пліч-о-пліч спочивали.
Коли зарослий, вовкуватий дядько,
Як злодій, скрадливо переступив
Крутий поріг суворої кімнати, -
Криваво засвітились ордени,
Усі як с. А їх було дванадцять.
Суддя дививсь повз дядька. Говорив,
Мов сам до себе: «Бач, схотів чого:
В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше -небо,- дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?
Так і її ти вже давно продав
Втридорога... із салом на базарі.
Ото хіба іще зостався страх.
То хай хоч страх тебе щодня вбиває:
Він, слава Богу, не підсудний нам!»
***
Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
Тільки сивий чоловік тихо плакав,
Юний... сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.