Звичайний на перший погляд студент 1 курсу медичного факультету Української медичної стоматологічної академії, староста курсу, привітний юнак 17-ти років виявився кандидатом у майстри спорту з військово-спортивного багатоборства, справжнім спортсменом, патріотом, вихованцем Полтавського обласного військово- спортивного центру «Воїн», переможцем обласних змагань з бойового багатоборства, призером чемпіонатів України. А на чемпіонаті світу з бойового багатоборства, що проходив у Харкові 13-14 квітня, Андрій виборов титул чемпіона світу.

-Я не дуже горів бажанням йти в спортивний центр, це була ініціатива батька, — поділився спогадами новоспечений чемпіон світу Андрій Тимошенко. — 3 п'яти років серйозно займався музикою, грав на трубі, був декілька разів переможцем обласного конкурсу «Юний віртуоз Полтавщини». Викладач відмовляв мене йти у секцію боротьби, мотивуючи тим, що це зашкодить рухливості пальців. Але тато повів мене на дзюдо, а через два місяці я покинув заняття через те, що мені було не цікаво. Наступне моє знайомство зі спортом відбулося у дев'ять років, коли прийшов у центр «Воїн». Після того, як кілька разів отримав стусанів і зрозумів, що повинен навчитися битися, щоб достойно захищати себе та свою сім'ю.

-Уже вісім років ти відвідуєш клуб «Воїн». Що змінилося за ці роки? Чого навчився у центрі?

-За цей час змінилося ставлення до мене моїх колег з якими тренувався протягом цих років. З кожним роком набував авторитету, віддавав більше часу тренуванням. Це була можливість самовираження. Мій тренер — Олег Бариш (керівник військово-спортивного центру «Воїн». — Авт.) — людина, яка, у першу чергу, виховувала мене як патріота. Адже, коли йшов до центру, хотів навчитися битися, виховати в собі лідера. Олег Миколайович поставив складне завдання — змінити світогляд, виховати патріота. Ми навіть більше працюємо над моральною підготовкою, ніж над фізичними вправами.

-Прийшов навчитися лідеству, а потрапив у стратегічну команду. Чи знайшов у центрі друзів, відчуваєш підтримку?

-У центрі я знайшов справжніх друзів, які підтримують мене після програшів, щиро радіють перемогам. У нас згуртований колектив, де кожний вболіває за іншого. Приємно спілкуватися з людьми, які є твоїми однодумцями. Вдячний своїм колегам, що вони у фінальному поєдинку на чемпіонаті світу в Харкові, у якому я переміг, разом з Олегом Миколайовичем підтримували мене.

-Сьогодні ти виборов титул чемпіона світу. А яким був шлях до цієї значної перемоги? Коли почав їздити на змагання? Які з них найбільше запам'яталися?

-Спочатку було надзвичайно важко організувати свій час, поєднати тренування з навчанням. Але розумів, що той час, який я витрачаю на заняття спортом, потім принесе свої дивіденди. Перший раз на змагання поїхав у 13 років — на чемпіонат України у Харків. Мої батьки відмовляли від участі у цьому чемпіонаті, бо дуже хвилювалися за мене. Я переконав їх, що повернуся з перемогою. І таки виконав свою обіцянку, адже перші мої змагання принесли мені титул чемпіона України, і я отримав 1 розряд. Тож, як виявилося, психологічне налаштовування — найважливіше, навіть при тому, що можеш мати середню фізичну форму. Під час перших своїх змагань боявся спарингу, але з часом прийшла впевненість, витримка. Мені постійно «щастило»: ставили у старшу групу. А коли мені було 15 років, на чемпіонаті України з бойового багатоборства стояв на татамі з юнакам» 16—17 років... І все ж опинявся на вершині п'єдесталу. Вдячний тренеру, що він давав мені можливість вдосконалювати майстерність, ставив із сильнішими старшими суперниками. Потім були перемоги й призові місця на чемпіонаті України, а от вперше на чемпіонаті світу у 2010 році зайняв 4 місце. Я розчарувався, але ця поразка стала поштовхом до подальших виснажливих тренувань. Кожного дня бігав, набирав форму, приводив у точність удари, почав правильно харчуватися.

-Важко далася перемога на останньому чемпіонаті світу?

-Я завжди багато уваги прид­ляв тренуванням, але 2012—13 роки стали для мене переломними. Потрібно було закінчити школу, вступати до вишу. Для мене навчання є пріоритетним. Я завжди говорив Олегу Миколайовичу, що не хочу бути спортсменом, а хочу бути лікарем. Все ж не міг без спорту, хоча цього року пропустив чемпіонат України: здавав сесію. Потім загорівся бажанням поїхати на чемпіонат світу з бойового багатоборства, серйозно тренувався. Ми до пізнього вечора не виходили зі спортзалу. І, як виявилося, не даремно. Але в академії мене неохоче відпускали на змагання, тому що я староста курсу, виконую певні адміністративні обов'язки. Та все склалося добре, і я поїхав на змагання. У перший день проводилися спаринги по версії «БЗ» (із повним контактом), у яких я зайняв третє місце, бо був у неналежній фізичній формі через стан здоров'я. Та все ж наступного дня в іншій версії, у якій, на мою думку, важливіша техніка — правильне застосування розворотів, ухилів та інших елементів, — переміг. Пройшовши шлях до фінального бою за перше місце, засмутився, коли мені випало битися з багаторазовим чемпіоном світу, Єв­ропи, України, членом української збірної з багатоборства. Але завдяки тому, що я психологічно налаштувався на перемогу, слухав підказки тренера і колег по команді, піднявся на вершину п'єдесталу у якості чемпіона світу.

-Кожна перемога — це результат певного пройденого шляху. Наскільки важлива для тебе ця перемога?

-Головне, чого я навчився за ці роки у свого тренера Олега Миколайовича, — це повага до сім'ї, країни, Батьківщини. Тому перемогу і чемпіонський титул присвятив ветеранам, які брали участь у Великій Вітчизняній війні, які 70 років тому — 23 вересня 1943 року — визволили наше місто від фашистських загарбників.

(матеріали взяті із Загальнодержавного інформаційно-політичного видання "Вечірня Полтава" №17(1052) за 24 квітня 2013р.)